27 травня на полі УТБ у Запорiжжi зійдуться «Метал» та «Кремінь». І якщо ви ще не придбали квитки, я знаю чому ви це маєте зробити. Поясню на прикладі берлінського клубу «Уніон».
Дві команди грають на відстані двох тисяч кілометрів одна від одної. Але як на мене – мають багато спільного. «Уніон» — команда східного Берліну. Робітнича частина міста, архітектурно вкрай схожа на Запоріжжя. Здається, що нікуди і не виїжджав. «Унiон» з’явився у 1906 році. Його вболівальники – це жителі східних районів: робітники заводів, які будують локомотиви, працюють на виробництві дроту. Після війни стадіон, як власне, і клуб повстали із попелу. З нуля. Вболівальники – ті ж самі робітники. Основне гасло фанів «Айзен Уніон». Тобто, залізний. «Уніон» — традиційно один з найбідніших клубів. Але! Ніколи в історії, не було такого моменту, коли б команда не виходила на поле.
Сьогодні, у вболівальників клубу – найбільша біда – це дефіцит квитків. І це при тому, що три з чотирьох трибун домашнього стадіону «У старого лісництва» — стоячі. Тобто «влізти» може більше охочих.
При тому що — об’єктивно – на останніх двох матчах гравці показали слабеньку гру. Щоб було зрозуміло: на останній домашній грі, при шаленій підтримці, точний пас – був великим досягненням для гравцiв команди:) Відтак, вони втратили можливість перейти з другої до першої Бундесліги. І що ви думаєте? Це не те, що не засмутило фанів команди, а навпаки – підбадьорило. Оскільки їхньому клубу не доведеться підтягувати домашню арену під умови вищьої ліги, а отже – витрачати гроші.
Уніонівці ніколи не кажуть «Ми йдемо на стадіон». Тільки – «в Уніон», «додому». Усі, як один декларують, що їм не важливі цифри на табло. Головне – підтримувати свою команду, підтримувати один одного, бути плечем до плеча. І дійсно, коли ти стоїш на трибуні заповненого вщент стадіону (а це близько 22 тисяч), складається враження, що ти один із цієї величезної співочої родини. І тобі є на кого покластись.
Окрім футболу, уболівальників, об’єднують соціальні проекти. Хтось їх організовує, хтось бере участь. Ми познайомились з Матті. Йому – 53, і з них 50 – він уболіває за клуб. Разом з іншими фанами Матті відновлював фільм про свою команду.
«Протягом 1987-1988 років одна телевізійна група працювала над фільмом про клуб. Цікаво, що вони супроводжували фанів, але саме їхню неофіційну групу. І все фільмували. Цей фільм продемонстрували на фестивалі документальних фільмів ГДР. Режисер отримав нагороду. А наступного дня стрічку заборонили. Плівки знищували. Залишилось лише дві копії. Нам вдалось їх розшукати та відновити», — розповідає Матті.
Також, у складі 10 авторів-волонтерів, він працював над дитячою книжкою про «Уніон». Своїми силами уніонці зібрали 9 тисяч євро і надрукували три тисячі примірників книги. На сторінках її – уся фан-культура. Знайшлось місце і ультрас, і їхнім перфоменсам, і навіть файєрам, до речі забороненим у Німеччині.
Матті розповідає, що 10 років тому у клубі не було людини, яка б відповідала за ініціативи. Тому фани самоорганізувались. Сьогодні, коли у клубу є гроші, є спеціальні посади «працівник по роботі з фанами», уболівальники не перекладають виконання і фінансування соціальних проектів винятково на клуб. Бо хочуть реалізації. І незалежності – не без того.
Фани беруть активну участь у житті клубу. Наприклад, під час останньої реставрації стадіону, у «Уніону» не вистачало коштів на роботи. Із 15 мільйонів євро саме уболівальники зібрали 4 мільйони. Чимало з уніонівців у вільний від роботи чи навчання час приходили до «У старого лісництва» і працювали на будівельних роботах. Кожен робив те, що міг. Коли команду штрафують за використання піротехніки на трибунах (а штраф 25 тисяч євро), саме фани по копійці збирають гроші і допомагають сплачувати штраф.
Сьогодні у уніонівців є навіть свій театр. Де уніонівці ставлять п’єси з історіями про уніонівців. Звичайні робітники їдуть підтримувати свою команду за десятки кілометрів. При чому мова не про сотні, а тисячі фанів. Іноді, навіть із шиком. Розповідають історію, як колись один з фан-клубів винайняв кілька поїздів і уболівальники поїхали підтримувати своїх.
Поняття «свої» тут дуже ціниться. Прийнято і свій до своїх по своє. Уніонівці видають свої «золоті сторінки» з інформацією про бізнес-пропозиції уніонівців.
На стадіони приходять цілими родинами. Я бачила і дітей до року. І бабусь з дідусями років за 60. Вони один з одним вітаються, питають як справи. П’ ють пиво. Це – справжня родина з, укладеними за роки, традиціями. Так, щороку на стадіоні влаштовують різдвяні зустрічі, де кожен приносить щось смачненьке. Запалюють свічки та співають різдвяних пісень.
Історія «Уніону», мені здається, це приклад того, що необов’язково мати багато грошей. Головне підтримувати один одного. Власне, саме нашої підтримки і чекає наша команда на своїй чи на чужій арені. Завжди. Тому придбайте квитки собі, своїй родині, друзям чи родичам. Нехай похід на стадіон і підтримка нашої команди стане новою, доброю традицією вашої родини. А відтак – і нашого міста.
Ольга Максимова